| ПАВЛО МАСЛАК |
| РАССКАЗЫ | ПОВЕСТИ | ПЕРЕКЛАДИ | POETICA |
|
Глибиною ніч гнобила, чи то спав, чи то наснило, Та знічев’я на півсили я прокинувся од сну, Бо у двері хтось постукав. «Чи то друг, чи недолуга, Чи когось пекельна мука (як мене!) у глибину Затягла?.. Та ні! Знайомий повертається з шинку, Й має постать неструнку!» Так, я пам’ятаю стало: грудень гаснув, ніч зростала, Свічка, крісло, покривало… Я ж, замотаний в габу, Думав про Ленор у щемі, ту, святу, що вже в Едемі… В манускриптах намагався відшукати провідну Згадку про Ленор, кохану… (Я сторінку цю сумну Зроду не перегорну!) Фіолетові фіранки тіпались, немов підранки. Страх прийшов… А ще до ранку – як на гарну новину… Може, віджахну я словом?.. І сказав тоді налопом: «Це, напевно, хтось-нероба повертається з шинку. Привітаю візитера. Відтепер я все збагну – Відчиню і пригорну…» І у лагідному стані розпластався в привітанні: «Вибачайте, пан, чи, пані, я куняв у ніч хмурну, Ви ж постукали тихенько, як бува, моє серденько…» Двері відчинив хутенько – анікого. Бачу млу, І відчув, якщо тут буду ще хвилину, хоч одну – То у темряву пірну… Все ж, у мріях нерухомо я стояв, не йшов додому, Ця жагота невідома ні тепер, ні в давнину. «О, Ленор!» – я чув навколо, й зірка з неба впала долу… Мабуть сам шептав я кволо і дослухував луну… Та не чув і більш не бачив я підказку позивну – Тільки чорну пелену. Повернувся до кімнати помарнілий від утрати, Манускрипти сів читати з думою на дивину. Згодом чую серед тиші постук той же, та гучніше. «Вітер це! Йому ще гірше, серед снігу, дикуну. Так, це просто вітер б’ється мерзлим серцем по вікну, Мовби згадує весну!..» Раптом, ніби ненароком, з-за портьєри над порогом Вийшов крук поважним кроком, чорним оком зазирнув Просто в душу!.. За хвилини злинув, сів на бюст Афіни, Ніби виліплений з глини, там закляк – ні тпру ні ну… Може все це – сновидіння?.. Я всього не осягну, Бо не вибрався зі сну?.. Та втомився від невір’я… «Крук! Тобі не поводир я! Ти на тім’ї носиш пір’я, що перуку чепурну. Певно, ти прожив чимало, при тобі світи згасали. Як тебе іменували у прадавню сивину?» Крук же відповів суворо, ніби дмухав у сурму, Щось таке: «Не поверррну!» «Це – ім’я? Ти втратив розум! Чи від літ, чи від морозу…» Я не відчував загрози і зорив на дивину: На погрудді у кімнаті крук сидить, в очах багаття, Висить понад ним розп’яття… «Поклюєш горобину?» – Жартома спитав я птицю, що прийшла в цю ніч сумну, З назвиськом «Неповерну». «Мабуть збився ти з дороги. От перепочинеш трохи, А на ранок вже, їй-богу, полетиш у далину… Навіть не залишиш спадку – ані пір’ячка на згадку… Тож підтвердь мою здогадку: ти на запірку дверну Не дивись, а дзьоб свій гострий поверни праворуч, ну!» Крикнув Крук: «Не поверррну!» Здивувався я не штучно: «Відповів ти вельми влучно! Хто ж він був, хто так розпучно птицю виплекав ручну? Певно пан твій жив непишно, день і ніч волав невтішно, І сприймав життя тодішнє як обірвану струну… Поминав свої надії, мрії, юність чарівну, І ридав: «Не поверну…» Крук термосив головою, наче кпився наді мною. Я подумав: «Отакої! Я тобі не потакну!» Та цікаво – що зібрав ти серед правди і неправди?.. Й головне, чого заради ти збираєш по зерну Спогади і сподівання? Прилетів у глушину І ячиш: «Не поверну»… …Світло ламп в моєму світі відбивалося щомиті І на синім оксамиті подушок на лежаку, І на шторах, йшло на стіни, на похмурий лик Афіни… Годі слухати незмінну мову крукову нудну! Краще покладу під карк я цю подушку похватну, Й вухом не поворухну! У думках своїх за плином плив я плавно і невпинно, Згадував Ленор безвинну, ту, безгрішну, рятівну, І благав найвищі сили, що весь всесвіт охопили, Повернути образ милий, цю вродливість неземну!.. Та зненацька шестикрилий крук дав стусана нутру, Й прокричав: «Не поверррну!» Я ледь стямився й озлився: «Ти в думки мої вселився, І чатуєш там на лиця, щоб відкрити таїну?! Ти, володар жаху, Каїн, – знати знай, хто твій хазяїн! Все, що в серці я тримаю, я навпіл не перетну! Поверни хоча б мій спокій, бо інакше прожену!» Крикнув Крук: «Не поверррну!» Я нечутно мовив: «Боже!» Тільки ж Він і допоможе Відігнати все вороже, дасть осяння талану. …Буду я з Ленор невдовзі йти по зоряній дорозі… Всемогутній витре сльози, стопить тугу крижану, Поверне мені надії, як не всі – хоча б одну! Крикнув Крук: «Не поверррну!» Крикнув я: «Ти, чорний блазень, чванишся від повноважень? Врешті-решт я ще не в’язень, що знайшов свою куну! Круче! Я тебе примушу повернути мою душу (Не безгрішну, хоч і тужну, не святу, та не брудну, Ти ж збираєш грішні душі – для чортів сировину)!» Крикнув Крук: «Не поверррну!» …Все сидить ота ворона, ця пекельна охорона. Ой, пробач, я несвідомо скоїв витівку дурну!.. Крук сидить, і я не рушу, тінь Його вганяє в стужу, І з цієї тіні душу я свою не поверну, День і ніч кволію в кріслі, мов потрапив у труну… Й вже себе не поверррну! (Надруковано в журналі «Всесвіт» № 5-8 2019 р.) |
|
Оригінал The Raven BY EDGAR ALLAN POE Once upon a midnight dreary, while I pondered, weak and weary, Over many a quaint and curious volume of forgotten lore – While I nodded, nearly napping, suddenly there came a tapping, As of some one gently rapping, rapping at my chamber door. «Tis some visitor,» I muttered, «tapping at my chamber door – Only this and nothing more.» Ah, distinctly I remember it was in the bleak December; And each separate dying ember wrought its ghost upon the floor. Eagerly I wished the morrow; – vainly I had sought to borrow From my books surcease of sorrow – sorrow for the lost Lenore – For the rare and radiant maiden whom the angels name Lenore – Nameless here for evermore. And the silken, sad, uncertain rustling of each purple curtain Thrilled me – filled me with fantastic terrors never felt before; So that now, to still the beating of my heart, I stood repeating «Tis some visitor entreating entrance at my chamber door – Some late visitor entreating entrance at my chamber door; – This it is and nothing more.» Presently my soul grew stronger; hesitating then no longer, «Sir,» said I, «or Madam, truly your forgiveness I implore; But the fact is I was napping, and so gently you came rapping, And so faintly you came tapping, tapping at my chamber door, That I scarce was sure I heard you» – here I opened wide the door; – Darkness there and nothing more. Deep into that darkness peering, long I stood there wondering, fearing, Doubting, dreaming dreams no mortal ever dared to dream before; But the silence was unbroken, and the stillness gave no token, And the only word there spoken was the whispered word, «Lenore?» This I whispered, and an echo murmured back the word, «Lenore!» – Merely this and nothing more. Back into the chamber turning, all my soul within me burning, Soon again I heard a tapping somewhat louder than before. »Surely,» said I, «surely that is something at my window lattice; Let me see, then, what thereat is, and this mystery explore – Let my heart be still a moment and this mystery explore; – Tis the wind and nothing more!» Open here I flung the shutter, when, with many a flirt and flutter, In there stepped a stately Raven of the saintly days of yore; Not the least obeisance made he; not a minute stopped or stayed he; But, with mien of lord or lady, perched above my chamber door – Perched upon a bust of Pallas just above my chamber door – Perched, and sat, and nothing more. Then this ebony bird beguiling my sad fancy into smiling, By the grave and stern decorum of the countenance it wore, «Though thy crest be shorn and shaven, thou,» I said, «art sure no craven, Ghastly grim and ancient Raven wandering from the Nightly shore – Tell me what thy lordly name is on the Night’s Plutonian shore!» Quoth the Raven «Nevermore.» Much I marvelled this ungainly fowl to hear discourse so plainly, Though its answer little meaning – little relevancy bore; For we cannot help agreeing that no living human being Ever yet was blessed with seeing bird above his chamber door – Bird or beast upon the sculptured bust above his chamber door, With such name as «Nevermore.» But the Raven, sitting lonely on the placid bust, spoke only That one word, as if his soul in that one word he did outpour. Nothing farther then he uttered – not a feather then he fluttered – Till I scarcely more than muttered «Other friends have flown before – On the morrow he will leave me, as my Hopes have flown before.» Then the bird said «Nevermore.» Startled at the stillness broken by reply so aptly spoken, «Doubtless,» said I, «what it utters is its only stock and store Caught from some unhappy master whom unmerciful Disaster Followed fast and followed faster till his songs one burden bore – Till the dirges of his Hope that melancholy burden bore Of ‘Never – nevermore’.» But the Raven still beguiling all my fancy into smiling, Straight I wheeled a cushioned seat in front of bird, and bust and door; Then, upon the velvet sinking, I betook myself to linking Fancy unto fancy, thinking what this ominous bird of yore – What this grim, ungainly, ghastly, gaunt, and ominous bird of yore Meant in croaking «Nevermore.» This I sat engaged in guessing, but no syllable expressing To the fowl whose fiery eyes now burned into my bosom’s core; This and more I sat divining, with my head at ease reclining On the cushion’s velvet lining that the lamp-light gloated o’er, But whose velvet-violet lining with the lamp-light gloating o’er, She shall press, ah, nevermore! Then, methought, the air grew denser, perfumed from an unseen censer Swung by Seraphim whose foot-falls tinkled on the tufted floor. »Wretch,» I cried, «thy God hath lent thee – by these angels he hath sent thee Respite –respite and nepenthe from thy memories of Lenore; Quaff, oh quaff this kind nepenthe and forget this lost Lenore!» Quoth the Raven «Nevermore.» »Prophet!» said I, «thing of evil! – prophet still, if bird or devil! – Whether Tempter sent, or whether tempest tossed thee here ashore, Desolate yet all undaunted, on this desert land enchanted – On this home by Horror haunted – tell me truly, I implore – Is there – is there balm in Gilead? – tell me –tell me, I implore!» Quoth the Raven «Nevermore.» «Prophet!» said I, «thing of evil! – prophet still, if bird or devil! By that Heaven that bends above us – by that God we both adore – Tell this soul with sorrow laden if, within the distant Aidenn, It shall clasp a sainted maiden whom the angels name Lenore – Clasp a rare and radiant maiden whom the angels name Lenore.» Quoth the Raven «Nevermore.» »Be that word our sign of parting, bird or fiend!» I shrieked, upstarting – «Get thee back into the tempest and the Night’s Plutonian shore! Leave no black plume as a token of that lie thy soul hath spoken! Leave my loneliness unbroken! – quit the bust above my door! Take thy beak from out my heart, and take thy form from off my door!» Quoth the Raven «Nevermore.» And the Raven, never flitting, still is sitting, still is sitting On the pallid bust of Pallas just above my chamber door; And his eyes have all the seeming of a demon’s that is dreaming, And the lamp-light o’er him streaming throws his shadow on the floor; And my soul from out that shadow that lies floating on the floor Shall be lifted – nevermore! (1845) |
| © Павло Маслак, 2021 |
E-mail: maslak.kyiv@gmail.com |