«Постмодернізм», «творча інтуїція», «психоделічна вербальність» – це те, з чого я починав, чого й досі дотримуюсь. Потроху буду наповнювати сайт тим, що вже написано, й тим, що буде написано. Планую додати нові розділи, як то: «Мініатюри» тощо. Нижче навожу приклади мініатюр. Якщо цікаво – мандруйте розділами сайту. Це безкоштовно! ;-)

«Постмодернизм», «творческая интуиция», «психоделическая вербальность» – на этих позициях я стоял с самого начала, на них пребываю и поныне. Понемногу буду наполнять сайт и уже написанным, и чем-то новым. В планах добавить разделы «Миниатюры» etc. Ниже даю примеры миниатюр. Если заинтересует – путешествуйте по разделам сайта. Это бесплатно! ;-)

ОСТАННЯ СМЕРТЬ САРТРА

Відверто скажу, мене лякав не сам по собі розстріл, а скоріше, його очікування, нестеменне відчуття незворотності. Погодьтеся, вже скільки разів у цьому житті вас розстрілювали – очима, словами, діяннями…

Я не спав вже понаді дві доби, то й здавалося б – є ще декілька останніх годин, аби миттєво забутися, та наразі я боявся навіть сну. Точніше – снів.

Насправді, сни занурюють нас в наше минуле – втілене і не втілене, в надії, мрії, сподівання, одне слово – в жах.

Я напівспав, та минуле било і било мене, розстрілювало знов і знов, і залишалося лише споглядати: яке воно колись бо було, або могло б бути, або взагалі привиджалося…

І усе це змішувалося між можливим і уявним, реальним і підсвідомим, між даремно очікуваним і достеменно неукладеним, адже там, де є «Я» – взагалі не існує нічого, що мало б сенсу.

…Я терпляче поїв наданої їжі – тремтлива каша з червоним соусом. Це здавалося намарно, хоча й певного задоволення привнесло. Я навіть повеселішав, тобто спокійно застиг у плині минулого.

* * *

…У шкільні часи я не був ані затхлим відмінником, ані войовничим похуйовиськом, я завжди перебував десь у позамежжі. Тож ставлення до мене (за шкільними канонами) було досить специфічним: до мене зверталися за допомогою при складанні контрольних робіт з математики, але здивовано сприймали мою неучасть в шкільних дискотеках.

Та спогади цієї історії не про це.

Бо одногу разу в нашому класі з’явилася нова учениця. Вона мала настільки блакитні очі, що я навіть заплющив свої сліпи – сірі й недоречні, порівняно з сяйвом її.

Вона не стала зіркою в класі, але я скаженів, коли бачив ці очі. Блакитні. Сяючи, вони дарували надію.

Сталося так, що я не втримав себе – вирвав аркуш, намалював на ньому велике серце, склав цей аркуш у листівку, і передав їй. Через посередників.

Та посередники виявилися ганебними – листа було розкрито ще до призначення.

Увесь клас тицькав пальцями на мене, й на неї. І усі реготали.

Але вона своїми блакитними очима глянула на мене так лагідно, як ніхто взагалі з людського племені споглядати не може.

Мабуть, тоді я і помер. Вперше.

Лист з намальованим серцем було викинуто у вікно, і він, мабуть, полетів шукати своєї долі.

* * *

Ні-ні! Я зовсім не спав. Бо я відразу піднявся, як пролунала команда. І зрозумів, що смерть вже поруч.

Чи думав я, коли йшов, про смерть? Мабуть ні. Я бачив блакитні очі, і хоча й намальоване, але живе серце.

На плацу до стратного стовпця було прив’язано жилавого чолов’ягу. Він був одягнений в клітчастий сіруватий костюм. Його обличчя закривав чорний мішок, надітий вміло. А біля лівої кишені його піджака було приліплено якийсь шкільний аркуш з невміло намальованим серцем.

За командою я зарядив карабін. Прицілився. Закрив очі.

І вистрелив.

ВАВИЛОНСКАЯ БАШНЯ

Мы начали строить её из песка. На берегу Персидского залива. Тогда, правда, он назывался совсем иначе. Или вообще никак не назвался – он просто был. В свои пять-шесть лет мы мастерски владели песочным искусством, даже без пасочек, совочков и мастерков…

Поначалу всё складывалось легко: мокрый песок походил на время – его можно было удержать в руках, и его было много. Кто-то подносил песок, другие – воду, а третьи сглаживали всё возрастающую вершину. Мы понимали друг друга с полуслова, с полу взгляда, с полу вздоха.

…А море штормило…

Лет через пятнадцать-двадцать, когда вершина Башни уже заставляла запрокидывать голову, возникли первые ссоры. Кто-то хотел лезть вверх, кому-то песок попал в глаза, многие вообще ушли в никуда. Иные годы мы даже не разговаривали друг с другом.

…А море штормило…

Спустя еще десятилетие Башня, казалось, упирается в солнце. Но мы знали, что еще строить и строить. За работой все реже мы замечали своих друзей, равно как и они нас. А разговоры?.. Они казались излишними.

…А море штормило…

А еще через сколько-то лет мы вообще перестали понимать друг друга.

…А море штормило…