| ПАВЛО МАСЛАК |
| РАССКАЗЫ | ПОВЕСТИ | ПЕРЕКЛАДИ | POETICA |
|
Друже, друже! Я дуже і дуже нездужав. Не второпаю сам – чи то біль від знедоль? Чи то вітер осінній лани безпорадні паплюжить, чи, як гай в листопаді, завалює тям алкоголь. Голова моя вухами-крилами має, їй на шиї ногами вже манячити – пріч! Чорний чоловік, чорний чоловік, чорний чоловік на ліжко моє сідає, чорний чоловік спати не дає всю ніч. Чорний чоловік суне пальцем по книзі ницій, бурмотить наді мною, як над мерлим чернець, читає життя невдахи й п’яниці, і душу охоплює жах і грець. Чорний чоловік Чорний, чорний… «Слухай, слухай!.. – бурмоче у млі – В книзі є безліч невтілених планів.v Наш персонаж проживав на землі покидьків і шарлатанів. Сніг у грудні в краях тих до біса ясний, і вітри там відспівують в такт завірюхам. Був чоловік той доволі міцний, ще й вважався у світі зухвалим зухом. Був елегантний, до того ж поет, хоч з незначним, та яскравим блиском, і літню кралюv у кожний мет називав кепським і милим дівчиськом. «Щастя, – казав він, – це спритність рук й розуму. А невдахи просто живуть у будні. І що до того, що стільки мук жести несуть облудні. У бурях щоденних, що віють, як дим, де втрати, коли на межі ти, вдаватись усмішливим і простим – найвище мистецтво, щоб жити». «Чорний чоловік! Ти дурна прикмета! Чи ти не із пекла Вийшов у вогні? Що мені ці примхи скандального поета? Розкажи комусь бо, тільки не мені!» Чорний чоловік дивиться впритул і блакитні очі сповнює блювота. Ніби сповідає, що я – просто нуль, обікрав когось я, й взагалі – голота… . . . . . . . . . . . . . . . Друже, друже! Я дуже і дуже нездужав. Не второпаю сам – чи то біль від знедоль? Чи то вітер осінній лани безпорадні паплюжить, чи, як гай в листопаді, завалює тям алкоголь. Ніч дзвінка. Перехрестя не взріти. Сам-один у віконця посеред безпорад. Аж до обрію все білим пилом покрите. І дерева, як вершники, оточили наш сад. Желіпає у ночі пташина зловісна, дерев’яні кіннотники, задубілих копит перестук. Знов цей чорний сідає в обсиджене крісло – у циліндрі, як пава, й оправляє сюртук. «Слухай, слухай! – бубоче впритул на позір, наїжджає на очі пустими зіницями. – Я ще зроду не бачив, щоб якийсь бузувір так безглуздо і тупо страждав нічницями! Помилився! – у повені Місяць сповна! Чи чекати чогось ще до останнього вироку? Може, з пухлими сиднями прийде “вона”, і ти будеш читати суху свою лірику? Як люблю ж я поетів! Громада ще та. Бачу давню історію – звичну, коротку: так прищавій курсистці довговолоса біда про туманності мовить, у мріях про потку. Вже й не пам’ятаю (бо сам не застав), в Рязані, Калузі, чи вдалечінь трошки, в родині селянській хлопчина зростав – золотоволосий, а очі – волошки. І от став дорослим, до того ж – поет, хоч з незначним, та яскравим блиском, і літню кралю у кожний мет називав кепським і милим дівчиськом». «Чорний чоловік! Ти – не гість, а вовк! Сором про тебе вже давно рознісся!» Я розлючений геть, і летить мій ціпок просто в пику його, в перенісся… . . . . . . . . . . . . . . Ранок синьо здуває зоряний пил. Місяць згаснув, та темінь не прощена. Я в циліндрі стою. Ані кого довкіл. Я один… І верцадло розтрощене… (1923) (Надруковано в журналі «KHRESCHATYK» № 97 2022 р.) |
| © Павло Маслак, 2022 |
E-mail: maslak.kyiv@gmail.com |