ПАВЛО МАСЛАК


РАССКАЗЫ ПОВЕСТИ ПЕРЕКЛАДИ POETICA


ВІРШІ


ПІСНЯ ДЗЕН
Дзень-дзень, теребень
Вітер свище
Дзень-дзень, теребень
Ми живі ще
Дзень-дзень, теребень
Від спокуси
Дзень-дзень, теребень
До спокути
Дзень-дзень, теребень
Світом дивним
Дзень-дзень, теребень
Йти та йти нам
Дзень-дзень, теребень
Світлим джазом
Дзень-дзень, теребень
Поза часом




КОКТЕЙЛЬ
чи то час летить прожогом
чи то ми в чеканні Бога
чіта-бріта, чітта-врітті
все тасується глибоко
в неосяжнім колориті
де і прана і нірвана
що складаються у миті
ти миттєво вийшов зрана
на тролейбусну зупинку
і смакуєш бездоганно
карантин крізь соломинку



ЛОМАННЯ ФОНЕМ
є крок в словах
як крик «рятуйте»
де крук кружляє
поза слів
останній крок
дев’ята хвиля
круг рятівний
порочний круг
живеш вершину
відшукавши
та шила вже не затаїш
там і залишишся
назавжди
де тиш
(де ти ж?...)



СЛОВА
місяць уповні
сни неповторні
дні бездоганні
майбуть в тумані
поодиноко
око за око
слово за слово
хліб і полова
скошені очі
зорі пророчі
мрії безмовні
місяць уповні



*
Не прокидайся у зневірі
чи ти прокинувся, чи ні –
породжені тобою звірі
вже не жахливі, а сумні
в буденному блідому вирі,
де сплуталися сни і дні.
Не прокидайся у зневірі!



ВЕСНА
для мене весна
ніби сни
сивиною на скроні
які очима пасе
хтось сторонній
з-за моєї спини
та сни не листи
їх читати не варто
навіть мені
бо між нами
не тим хто читає
поза спини
а тобою
відстань
десятки років
і різні дороги
мій гнів на буття
схожий із джазом
де ноти зриваються
на висоті
та звісно
ми будемо разом
щоправда
не у цьому житті



*
Боговітер віє, нищить,
що у хаті, що в горищі,
видмухає все у врозтіч.
Що йому твій вічний розпач!
Ти створив, а він руйнує,
ти мовчиш, а він – існує.
Вітер, вітер. Божий знак.
Не відбитись. Аніяк.



КАЗКОВА ВЕСНА
… Ось я бачу уві сні,
як Лускунчик плине
в паперовому човні,
мов солдат із цини.
Хто стійкий – з води в огонь!
Дати на горіхи!
Та гріхи твої, либонь, –
це для когось втіхи.
У весни своя ціна:
вигрібай відерцем
все не справджене, до дна!
З олов’яним серцем.



ПАРК СЮРСЬКОГО ПЕРІОДУ
Перед тобою респіраптор
колише свій підступний каптур,
а за спиною чути стони –
крадуться епідемодони.
Хоч ти ховаєш одкровення
у сновидінні сьогодення,
в твоїй душі жагуча ватра
не збереже від динозавтра…



–17°
Мінус сімнадцять. Врятуй, Бо, від лиха!..
Відлиги чекати в узорі комор?..
Ввімкнути музику і слухати стиха
сонату сімнадцяту, ре-мінор.
Пане Бетховене! Бачу я сховане
в клавішах серця – надривний узор,
і все невимовне, і все зачароване –
в сонаті сімнадцятій, ре-мінор.



ПАМ’ЯТЬ
вода тече вода тече
повз день і ніч
крізь сміх і скруту
змиває все – у «нічиє»
і в «нікуди» і в «не забуду»



РІЗДВЯНЕ
Де ж моє змалу, леле? –
як небо було яскраве,
«Ой, радуйся земле!..»
Аве Марія, аве!
Та світ вже змінився нині –
і в небі не голуб, а ґави,
час захлинувся в піні.
Аве Марія, аве…
Соціум – як лекало
(я звик до гіркої кави…)
Та тільки цього замало!
Аве Марія, аве…
Діється все всує.
Забути свої уяви –
може хоч це врятує?..
Аве Марія, аве…
…Так і живу, наживо,
і повз усе тьмаве –
вірую, вірую в диво!
Аве Марія, аве!



СУЗІР’Я ПАВУКА
Повзе-повзе павук-дивак
крізь мерехтіння павутиння.
Дивлюся, лежачи навзнак
туди, де сяюча пустиня.
Од споконвіку і донині,
ми всі, як зоряний чумак,
блукаємо у павутині –
вперед-навспак.



ПІДЛІДНИЙ ЛИСТ
Зглядаєш з-під льоду
кульбіти польоту
споборників бранних
в повітряних мандрах.
Вітри їх метляють,
вони наступають,
літають нівроку,
кричать перемогу…
Та крихітні крики
не линуть крізь криги.



КУЩ ЗА ВІКНОМ
Нахмурені хмари крізь тиш
застигли, світанок зламавши
надовго. Ти спиш, і не спиш:
зима вже.
Змерзай, ні про що бубони,
бо темрява нині і завше
вітає похмурені сни:
зима вже.
Чекати, чекати, чека-
ти можеш зі срібним плюмажем
весни. Та реальність така:
зима вже.



*
Приходить ніч, коли ще день,
а день і взагалі проходить
як подих,
як останній звук.
І сум, і подив.
І ніч.



БІДОЛАШНА КЮРІ,
або Ra

Марія раділа від радію,
та швидко зустріла апатію
колег наукових до праць її
(ще й наслідки радіації…)



ПИСЬМЕНА ВІТРУ
Упала осінь за вікном,
ми з нею граєм в доміно,
та випадає «пусто-пусто».
Безглуздо.
Упала осінь, як дитя,
без усвідомлення буття
(всі в карусельній круговерті
відверті).
Упала осінь, мовби курс
на Уолл-стріт, я не берусь
робить прогнози ці погодні.
І годі!
Упала осінь, ніби лист,
що недописаний колись,
та вітер за вікном колише,
і пише.



СТАЛІНІАДА
блек джек
блиск щік
той щез
той зник
той був
той ні
ми всі
на дні
мина-
є час
вина
на нас



ШОТЛАНДСЬКА ПІСНЯ
(стилізація)

Не ховайся, пане Місяцю
(хочу очі в сяйві згледіти!) –
я віддам тобі сторицею,
не соромся, ніби леді ти.
Марно в хмарах криєш відсвіти –
бо вояка на побаченні
(хоч не зможуть це увидіти,
ті, хто ворогами страчені).
Все проходить поза вереску,
стрімко все минає – слинкою
(так у луці, серед вересу
вітер грається з волинкою…)
Я не граюся з коханою,
завтра бій (авжеж не з брицею!).
Щоб не стало все оманою –
не ховайся, пане Місяцю…



КОСМІЧНИЙ
ПОТІК СВІДОМОСТІ

У невагомості
й сни невагомі.
А ти все спиш,
не виходиш із коми,
йдеш на роботу,
заходиш на Amazon,
(чи Розетку) –
та це лише сон
(ніби гра у російську рулетку)!
У невагомості й сни невагомі.
Космічні дощі
заливають свідомість,
у тубі борщі
відкидаєш,
натомість –
жуєш листя коки
(засушені трохи),
і, побачивши Чорну діру,
згадуєш про Перу,
і Перуна, невдаху,
що залишився на космодромі…
Ти не знаєш ні болі, ні страху –
у невагомості й сни невагомі!
………………………………...
Та дощі за вікном
вже не дивом.
Вдягаєш плаща,
і в найближчу ятку
рушиш за хлібом і пивом –
до титли й коми…
У невагомості й сни невагомі…



*
Місто нічне
і нічиє:
вітер жене,
марево жне,
люди чи ні –
тіні нічні?..



ОСВІДЧЕННЯ В КОХАННІ
ФОНЕТИЧНОСТІ
НА БАЛІ СЛІВ

Блюз блуз
вічно опівночі,
бляск ласк –
серцем не визначи!
Біль куль –
всі ми мішенями!
Стиль дуль –
кожен з кишенями.
Вплив дум –
біль повсякденнями.
Тям плям –
просто моментами,
вплив див –
танці в урочищі.
Ти жив?..
Може й і досі ще.



*
Годинник неспинний,
буденні тік-таки,
у внутрішніх війнах
панічні атаки,
і відступ, і наступ,
і слів безголосінь,
і вітряний аспид,
і матінка-осінь…



СОНЕТ ОСЕНІ
(у стилі формалізму)

Вітер відриває дерен,
від дерев тремтяча дрема,
повз доріг здригає терен
(так, це драма, та окрема).
Не до Ромула і Рема –
недоречний вічний вирок
(так, це драма, та окрема).
Я і сам не знаю мірок,
бачу крізь свої долоні:
в темряві вона на троні –
відчайдушна і буремна,
ніжною бува побіжно.
…Я люблю її. Невтішно.
Так, це драма (та окрема).



ЯСА
Віконна рама-хрестовина,
за нею світла сновидінь,
а ти у млі стоїш невинно:
хрест на тобі. (Та це лиш тінь!)
Усі тіняви соковиті,
і це, напевно, неспроста,
бо ти і сам у цьому світі
хіба-що – тільки тінь.
Христа.



*
Цікавий собі? Та твоя мета
нікому не буде цікавою
ніколи. І на майбутні літа
ти будеш білою ґавою.
Літати не складно, складніше йти
юрбою, сумліннями, кавою…
…Твій ангел завжди над тобою (як ти –
парить
білою ґавою).



ТРЕТЯ ВАРТА ПЕРІОДУ
ПАДІННЯ РИМУ

(не стандартний сонет)
Ти не засмучуйся, мій брате –
Щоденних днів не врахувати.
Ті, хто на варті – вже не варті
Ні жити, ані йти до страти
(Хоча і тупають в азарті.)
Не чорно-білі, а картаті –
В шоломах, вибраних до статі,
З мечами, що мотлошать ґрати,
Вони ламають всі печаті,
Немов продовжуючи грати.
Та гра давно скінчилась, брате.
(Нам так набридло помирати!)
І третя варта, в результаті,
У часі в’язне, як у ваті…



ГАМЛЕТ (сонет)
Не переплигнути за пруг –
За гранню бачиться що-будь:
Любов, надія, помста, лють,
Небіжчик, ворог, ангел, друг.
Чертить недосконалість круг.
…А може за обміжком Путь,
Де всі освітленні бредуть,
Повторюючи вічний рух?..
Ні. Ти – один, ти сам на сам,
Не вір за спинним голосам,
Бо світ від відчаю розпух.
Не вір привабливій юрбі!
Коли знайдеш себе в собі –
Ти перескочиш через пруг!
[to be or not to be]



*
Ніч?.. Народжує світло.
День?.. Народжує тінь.
Жити?.. Ще не огидло.
Смерть?.. Нудний карантин.



*
Чорнолісся стеле листя
Під вікном.
Чи ти в клітці, чи в колисці –
Все одно.
Лобом в лутку притулися.
«Так», чи «ні».
Чорні вікна, чорне листя,
Чорні дні.



*
Удень (на дні) усі – не ті,
Бо не були на самоті.
Вночі приходить саме та –
Благословенна самота.
Не поділюся ба й з тобою
Неторкнутою самотою!



ТИ БЛУКАЄШ У БЛУКАРНІ
В лабіринті гноблять стелі.
Ти на розі робиш вибір:
Чи то вийти в інший вимір,
Чи залишитись у пеклі.
Всі шляхи несповідимі:
Що наліво, що направо –
Все одно не буде «браво!»
Та надії не судимі.
Та надії завше марні,
Не вгадать, що буде завтра:
Чи зустрінеш Мінотавра,
Чи сконаєш у блукарні…



*
Вітер налетів.
У двері стукав, як звір,
Що порятунку шукав.
А небо не мало вже мір
І розтікалося вшир
У карканні ґав.



СОНЕТ ЛЮТОГО
Помисли в каламуті,
Думоньки, хай їм грець!
Я скаженію від люті
Тихо, немовби мрець.
Подихи ще незабуті,
Їх ніби зшив кравець.
Я відбиваюсь від люті
Споминів, хай їм грець!
У повсякденній скруті
Завжди йду навпростець,
І остигаю в люті
Звільна, немовби мрець.
Березень прийде за лютим.
Кожному бути забутим.



William Shakespeare & Edgar Allan Poe
Sonnet 666

Я ніби сплю, бо я втомився «від».
Бо – он, жебрак пішов на новий круг,
Нікчема назива себе – «Давід»,
І безнадію пророкує крук,
І честь у позолоті – це ганьба,
І всі чесноти узяли на змор,
І з досконалістю триває боротьба,
І справедливість каже: «Nevermore»,
І у мистецтва вже нема яєць,
І лікарі складають певний хор,
Про правдоньку сказали: «Хай їй грець!»,
Сама надія мовить: «Nevermore»!
…Давно я згинув би у зашморгах повій,
Та хто про Тебе дбати буде, Боже мій?!



*
нескінченне поле
неосяжне море
чи безмежне небо
от і все, що має бути
за твоїм вікном



*
Коли я вітром був,
Коли я вітром
У сурми дув
Понад пюпітром
Тремтячих нот
Осінніх, жовтих,
Понад чеснот!
Тамую подих…
Коли я вітром був –
Від цього маюсь!
Та не забув.
І повертаюсь.



АНЧАР
Я не очікував очікуваних чар,
я не любив, бо я любив. І годі.
Калина плаче, але є анчар,
отрутою він стане у пригоді.
Вбиваю все, що ввіриться. Одначе,
живу тому, що сенсу я не бачу…



AXIS OF EVIL
Я не шукав собі тортур –
не Ланселот, і не Артур,
не лицар образу сумного.
Та й взагалі не до харизм,
бо я люблю постмодернізм, –
і що такого?..
Себе вписати не вдалось
ні в злу, ані в добрячу Ось, –
і ось від Хроносу хренія,
понад часи співаю я,
що Світ люблю! (І це моя
ш и з о ф р е н і я .)



*
У позамежжі – ні душі,
Бо кожен ходить по ножу,
Відточує свої ножі
І стереже свою межу.
…А я блукаю в позамежжі
Без меж, ножів – шукаю стежі...



*
днями за днями, днями за днями
ніби ти в М’янмі, ніби ти в ямі,
ніби в баюрі, вирі і храмі,
хмарними кармами – днями за днями,
ночі за ночі, очі за очі,
хто ж бо захоче чути пророче?..
………………………………………
час повсякчасно створює плями
днями за днями, днями за днями



RAVEN-FO-REVER
(Едгару По)

Ані звука, ані друга…
Раптом з книжної юрби –
Кроки крука, кроки крука,
Крики крука навкруги.
Чи то поглум, чи наруга
За пройдешні вже борги?
Кроки крука, кроки крука,
Крики крука навкруги.
Хибне коло – це перука
Для безкрилої снаги…
Кроки крука, кроки крука,
Крики крука навкруги.
Вже ніхто не запорука –
Ні брати, ні вороги.
Кроки крука, кроки крука,
Крики крука навкруги.
І не вийти з цього круга –
Хоч вивішуй корогви!
Кроки крука, кроки крука,
Крики крука навкруги …



*
Завжди зі мною ти, моя кохана! –
ніч.
Безмежна ти, і ми з тобою віч-на-
віч.
Говоримо, мудруємо, як плине
час,
про все говоримо, хіба що не про
нас.
Хоч небо нам зірками розкриває
даль,
не бути разом нам, і це до болю
жаль.
А ранок вирок виконає вчасно,
так!
В моїх очах залишишся ти – темний
знак…



ПОРТРЕТ МЦИРІ
(М. Лермонтову)

Дикун на дотик, одинак,
Очима чимось чи нікчемний, –
Він спозирав на світ, однак,
Немов чернець із чар таємних.
Понад Араґви і Кури,
Де монастир лунав, як погук,
На нас дивився він згори,
Мов немовля, що мовить Богу.
Мабуть, він бачив закрайок –
Землі пекельность і скорботу…
…Та поховали ми його
у землю,
у Святу Суботу.




ЛЯЛЬКА
Мотанка-замотанка,
Брови намальовані,
Мотанка-самотінка,
Очі після повені.
Я в тебе закоханий,
Та збива запамороч:
Мотаний-замотаний
В повсякденну патороч.
Мотанка-замотанка
Щиро сподівається –
Може доля зміниться,
Може розмотається?..



ОДКРОВЕННЯ
Тік-так, тік-так, тік-так.
Та схоже, все не так:
нервовий тик не в такт
з тік-так.
Тік-так гребе Харон,
Стікс так тече, мов сон,
підземний камертон –
не в тон.
Тік-так зриває дах,
бо жах несе Хижак,
у Звіра певний знак –
«тік-так».
тік-так тік-так тік-так



*
Злива прийшла зліва,
Змила сузір’я Лева.
Що ж ти, моя мила, –
Світла і кришталева
Лева свого вбила?
Світла тепер заськи,
Чорним в очах світло,
Йдеш собі навпомацки…
Мабуть, не пофартило.
(Бо і життя – цяцьки.)
Що ж ти, моя мила…



*
Ми заблукали на планеті Марс
І невідомо, як тепер знайдемось,
Бо є супутники навколо нас –
Клаустрофобос і Агорадеймос.




66(6)
Я вже втомився тамувати лють
Коли шляхетність смикають за барки,
І на кістках танцюють олігархи,
Коли на щирість щиро так плюють,
Немає віри Слову відтепер,
В майбутнє пропихається минуле,
І судді ніби вийшли із печер,
І мудрі переконливо поснули,
І кермачі морочать навмання
Без чатувань від завтрашнього дня,
Бо всі очікування – то лише омана!
І не сховатись, як не городи.
Давно пішов би я під три чорти!..
…Та згаснеш наодинці ти, кохана.




*
Стрiмкий полiт нiчного кажана –
це тiнь минулого? майбутнього?
Хто ж зна…



*
Йдеш під дощем, і ані зойка,
Бо інше все набридло вже…
А дощ, немовби парасолька,
Тебе від людства береже.



*
Я хотів би писати про
Кохання (під час холери),
Про море, куди Дніпро
Прямує думок галери,
Про босхівський райський сад
З відсутністю pro et contra,
І про поцілунок навгад
І в час, і в годину («Котра?»),
Про мантри і мандри теж
Писати – не переписати!
Напишеш колись. Авжеж!
Гвинтівка. Війна. Гармати.
(березень, 2014)